Велет духу

[estell_greydaw]

Згадала сьогодні вірші Василя Стуса.
Не знаю, чому. Але ось якось згадалося - перш за все те, який біль, яка любов в них - до України.
Василь Стус був простим робітником, пролетарієм з Донецька - і справжньою людиною, якій совість не дозволяла мовчати. А в СРСР таких система дуже не любила, і мала для них "тепленьке" місце у таборах.
Там він врешті-решт і загинув у 1985 році.
Більше про нього можна прочитати хоча б і у Вікіпедії
З тюрми він зумів передати трохи віршів - а більшість того, що він там написав, загинула.
Ось два, які мене вразили найбільше. Не можу читати без сліз.

Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

***
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.